Україна, яка стає собою

12.06.2018 0:10
Україна, яка стає собою

Чи усвідомлює Україна сама себе в нових обставинах ХХІ т.? Чи не повторюємо ми помилки тих країн, які вже пройшли тернистий шлях модернізації нації? Чи шлях України дійсно особливий? Чи може він лише концептуальний римейк?

Периферійність країни по відношенню до центрів світових систем, технологічна відсталість, маргінальність політичної еліти, що експлуатує патріотичний популізм та штучно імітує духовно-національну єдність – фірмові кейси публічної політики сучасної України. Багато спеціалістів та експертів скажуть, що десь Україна повторює тренди країн Латинської Америки ХХ ст. І вони не помиляються.

Дійсно, український політичний клімат чимось схожий на латиноамериканський. По-перше, більшість країн Латинської Америки, як і Україна, тривалий час знаходились в імперських лещатах агресивних метрополій. По-друге, механіка української розвитку, як і більшості країн вищезгаданого континенту, визначається креном у бік аграрно-традиційного вектору розвитку. По-третє, вслід за політичним визволенням від імперської залежності почався період внутрішньої нестабільності та економічної відсталості, а демократичні інституції слугували лише ширмою для олігархічних режимів.

Етатистсько-патерналістська форма державного устрою, що утвердила ключову роль держави у політичній системі суспільства і батьківсько-синівський характер відносин влади і громадян, зумовили відповідну політичну культуру мас, продиктовану авторитарними рефлексами та ірраціональною вірою в месій та захисників. В таких умовах ключовим елементом соціально-політичної інтеграції людини стали патрон-клієнтські відносини. Країна фактично представляється великою соціальною фазендою з гнітючим майновим контрастом, рабським безправ’ям та політичними пристрастями. Це певний етап в житті постмодерного українського суспільства і до нього слід поставитись як до об’єктивного фатуму.

А фатум гостро ставить перед нами наразі одне єдине питання: яким буде майбутнє України? І відповідно до логіки розвитку суспільства з домінуючим стереотипом віри у сильного лідера, це питання потрібно поставити основним претендентам на посаду Президента. Лише той лідер, який освоїть нову ідентифікаційну техніку та зможе вивести національну енергію, змобілізовану Євромайданом, війною з Росією, поточною битвою проти корупції на всі рівні соціальної практики – інновації, виробництво, середній та малий бізнес, потужний АПК, зможе претендувати на перемогу.

Що таке ідентифікаційна модель простою мовою? Це модель сприйняття того чи іншого українського політика свідомістю виборця. Багато громадян намагаються встановити певний зв’язок із своїм кандидатом-симпатиком не лише на програмно-ціннісному рівні, а й на соціально-психологічному, чи правильніше, психоінформаційному. Отже, давайте поглянемо на ідентифікаційні моделі, що обирають основні претенденти на керівництво Україною у найважчий цикл її розвитку – остаточного звільнення від пострадянських симулякрів?

Нещодавно виповнилось чотити роки з моменту інаугурації Петра Порошенка. Він почав стрімко втрачати рейтинг, коли посунув з посади прем’єра Яценюка. Останній був чудовим громовідводом, проти якого можна було спрямувати масову свідомість, роздратовану економічним колапсом. «Машина народного гніву» зжирала довіру та підтримку «Народного фронту» та його лідерів, а Порошенко, вибудовуючи образ вмілого дипломата та покровителя армії, залишався в променях народного терпіння.

Однак, як тільки Порошенко почав говорити про економіку та матеріальний чинник, народ миттю сформував асоціацію катастрофічного неуспіху саме з ним. І от тут з Порошенко зіграли злу гру його медійні радники. Вони, змушуючи Президента надривно говорити однотипні пафосні речі про агресію, гібридну війну, заборону гастролей російських зірок, безвіз тощо, все більше і більше відводили його від фундаментальних матеріальних очікувань народних мас. Культурно-комунікативний розрив між масами і очільником держави почав стрімко нарощуватись.

Порошенко захопився експлуатацією національних символів та стереотипів. Однак якщо Ющенко просто втратив почуття міри, то Порошенко обернув його у мілітаристський фльор і приправив чадним пафосом. Який образ мав скластись у пересічного громадянина, чий життєвий цикл об’єктивно обертається навколо споживання, роботи та задоволення від життя? Навіть в умовах збройної агресії РФ? Яка емоція у нього має бути у ставленні до лідера, який позиціонує себе як заїжджена платівка без бачення майбутнього?

Війна, історичні спекуляції та національні травми стали ідейною платформою Порошенко і зараз він – уособлення неуспіху держави. Разом з масовою трудовою еміграцією, тарифним терором та спробою реалізувати черговий в нашій історії антидемократичний проект.

І очевидний наслідок – втрата публічного шансу на переобрання, що спирались би на реальне волевиявлення. Далі – або відмова від балотування і пошук спадкоємця за умови тиску близького оточення, або політична кампанія, заснована на цілому арсеналі політичних технологій та маніпуляцій, які підвищать градус виборчої боротьби до нового конфліктного вибуху. А грошей у міжнародних спекулянтів та олігархів, які фактично нині керують ослабленою українською владою як маріонетками, на цю справу цілком вистачить.

Лідером передвиборчої боротьби, як відомо, є Юлія Тимошенко. Навіть не тому, що їй довіряє добра половина старшого покоління. Вона виборцем підсвідомо сприймається як економічний практик, здатна тримати удар в умовах конкурентної боротьби за місце держави під світовим сонцем. Гасло боротьби з міжнародним олігархатом – це не конспіративний трюк, а продумана логіка пошуку реальних причин неуспіху України всіх років незалежності. Так само як колись латиноамериканські країни намагались визволитись від економічного визиску американських комерсантів, і Україна сьогодні стоїть перед завданням визволення з-під зовнішнього управління. І тому Тимошенко у продовженні цього розробляє національний план розвитку, який, доречи, вже охрестили «Новим курсом».

Гриценко – це типовий кейс «третього кандидата». Цю роль грали у свій час Мороз, Тигипко, колись приміряв цей образ на собі Яценюк, Ляшко тощо. Зараз у нього починається «медовий місяць» з виборцем, до нього приглядаються ті, хто не визначився. Багато сперечаються у кого він забирає голоси – у Тимошенко чи у Порошенко, чи може й у Вакарчука. Є думка, що прізвище Вакарчука наразі лише виконує роль засобу технологічної концентрації ядерного електорату саме для «третього кандидата». Вакарчук більше схожий на «електоральну трансмісію», яка в умовах битви антирейтингів провідних політиків перекине голоси креативного класу та пасіонарної публіки до такого собі молодого позасистемника-інноватора чи навіть стильного сasual-активіста, який насправді буде слухняним виконавцем егоїстичної волі великого капіталу.

Зрештою, маємо типовий соціал-дарвінізм, коли єдиною свободою є свобода збагачення та матеріального панування більш сильніших. Звісно, подібна логіка рано чи пізно може призвести до чергового революційного вибуху, що стане початком відторгнення імплантованої моделі «дикого капіталізму» та дочірнього підприємства міжнародної олігархії. Однак є інший, більш виправданий раціональною логікою, шлях – вироблення програми відновлення країни та змагання на виборах.

Неозброєним оком можна побачити, що потреба в оновленні державної курсу зміщується від номенклатури персоналій до сузір’я ідей. Політик – це не тільки сива зачіска, імпозантні вуса чи солодкий голос. Політика – це молекулярна комбінація цінностей та засобів в ім’я спільного блага.

Щонайменше, в тих же країнах Латинської Америки вибір ідейного політика зумів зупинити загрозливу тенденцію руху у прірву конкурентного небуття. Якось так зірки зійшлись, що в критичні моменти суспільної еволюції держави очолили ідейні лідери-практики. Так, Аргентину у 2007 р. очолила Крістіна де Кіршнер, яка, користуючись підтримкою значної частини суспільства, особливо бідніших верств суспільства, змогла подолати високий рівень безробіття, інфляцію, збільшити інвестиції та витрати на освіту, подолати злочинність та державний борг. Інший приклад – президент Чілі Мішель Бачелет. З самого початку правління у 2006 р. вона розпочала реформи освіти та системи соціального захисту країни.

Звісно, Україна – самобутня держава. Ніхто не каже про бездумне запозичення та копіювання політичних трендів, однак справедлива й та думка, що в історії трансформацій подібних за своїм суспільним ладом є неймовірно схожими. На цьому базується не лише класична футурологія, а й суспільна інтуїція як невловимий та невидимий фактор прогресу.

Источник