Трамп, Іран та історія одна однієї угоди: хто виграє, а хто програє від демаршу США?

09.05.2018 1:51
Трамп, Іран та історія одна однієї угоди: хто виграє, а хто програє від демаршу США?

Президент США Дональд Трамп оголосив про вихід його країни з так званої іранської «ядерної угоди» від 2015 року. Він заявив, що Вашингтон припиняє участь в угоді та найближчим часом посилить санкції проти Ірану. Заява Трампа не стала несподіванкою. Питання виходу США з угоди обговорювалося з самого початку його президентства, адже Трамп є послідовним критиком цього договору. У центрі уваги «іранське питання» опинилося на початку цього року, коли адміністрація Білого Дому вперше почала розкручувати цю тему в медіа. Риторика посилилася після скандального звільнення з посади держсекретаря США Рекса Тіллерсона – головного «адвоката» угоди в команді президента. Прихід на його місце директора ЦРУ Майкла Помпео, відомого своєю агресивною анти-іранською позицією, лише сприяло нагнітанню «саспенса» навколо ситуації у світових ЗМІ. Останнім ударом по угоді став анонс призначення новим радником президента з питань національної безпеки ультраконсервативного «яструба» Джона Болтона.

Власне, про те, що Дональд Трамп таки вийде з угоди, стало відомо тиждень тому, коли президент Франції Еммануель Макрон, повернувшись зі США, де він був з візитом, недвозначно натякнув, що рішення у Вашингтоні вже прийняли. Дискурс продовжила канцлер ФРН Ангела Меркель, коли їздила до Трампа після Макрона. Її заява про кінець повоєнного світового порядку засвідчила факт кризи трансатлантичних стосунків, у тому числі в контексті розбіжностей щодо іранської «ядерної угоди».

Тепер, коли Сполучені штати формально не зв’язані угодою і взяли курс на відновлення конфронтації з Іраном, постає логічне питання: що буде далі? Хто виграє від такого кроку американців, а хто програє? Власне, про це й піде зараз мова.

Що таке «іранська ядерна угода»?

Це багатосторонній політичний договір, укладений між Іраном з одного боку та групою з шести сторін з іншого боку (Велика Британія, Франція, Китай, Росія, США, Німеччина), спрямований на замороження ядерної програми Ірану в обмін на скасування міжнародних санкцій. Посередниками на переговорах виступила ООН і її спеціалізована установа – Міжнародне агентство з питань атомної енергії (МАГАТЕ). Документ підписали 15 липня 2015 року після 10 років довгих і виснажливих переговорів.

Офіційна назва ядерної угоди – Всеохоплюючий спільний план дій (ВСПД). Основними пунктами договору були:

  1. Скорочення іранських потужностей зі збагачення урану на дві третини з майже 20 тисяч центрифуг до 6 тисяч протягом 10 років;
  2. Скорочення обсягу збагаченого урану, яким володіє Іран, на 96% протягом 15 років і його вивезення закордон;
  3. Демонтаж атомного реактору в місті Арак і перетворення основних центрів ядерної програми на науково-дослідницькі інститути, яким дозволять займатися мирною ядерною діяльністю;
  4. Постійний доступ інспекторів МАГАТЕ до ядерних об`єктів Ірану, а також до будь-яких об`єктів, які інспектори вважатимуть підозрілими, включаючи військові;
  5. Поетапне скасування міжнародних санкцій проти Ірану після виконання ним послідовних кроків з пунктів угоди;
  6. Можливість відновити санкції у разі порушення Іраном взятих на себе зобов’ язань;
  7. Продовження ще на 5 років ембарго на постачання зброї Ірану та ще на 8 років ембарго на постачання ракетних технологій;

Іранська ядерна угода отримала підтримку міжнародної спільноти, а Рада Безпеки затвердила її резолюцією №2231. Лише Ізраїль виступив категорично проти угоди, назвавши її «помилкою історичного масштабу».

Чому Дональд Трамп вийшов з угоди?

Президент США є послідовним критиком ядерної угоди з Іраном. Він часто звинувачував свого попередника Барака Обаму у тому, що він уклав цей «найгірший в історії договір», як його називав Трамп. На думку президента та багатьох його соратників з консервативного крила Республіканської партії, ця угода є занадто слабкою і неповноцінною.

Основна претензія Дональда Трампа до ядерної угоди полягала у тому, що вона має тимчасовий характер і розрахована лише на 15 років, а також не охоплює ракетну програму Тегерана з виробництва балістичних ракет. Крім того, на думку Трампа, понад 100 млрд. доларів, які Іран отримав після часткового скасування санкцій у 2015-2016 роках, Тегеран витрачає на підтримку тероризму та війн на Близькому Сході. Президент також вимагав прив’язати санкції і ядерну угоду до діяльності Ірану загалом у регіоні, включаючи підтримку про-іранських шиїтських сил у різних країнах у рамках регіонального протистояння з Саудівською Аравією.

У жовтні 2017 року президент США заявив, що не рекомендуватиме Конгресу дотримуватися положень угоди. Це була перша гучна заява Трампа, спрямована на згортання зусиль Обами щодо ядерної програми Ірану. Тоді Трамп вимагав внести кілька поправок до угоди та змусити прийняти їх усі інші сторони переговорів. Поправки були наступні:

  1. Дати інспекторам МАГАТЕ повний і цілодобовий доступ до будь-яких об`єктів на території Ірану;
  2. Дати можливість негайно відновити санкції проти Ірану у випадку порушення ним угоди;
  3. Розширити дію угоди і на ракетно-балістичну програму Ірану;

Конгрес і європейські партнери США не підтримали ці заяви, оскільки вони були розмитими та нечіткими. Крім того, високою лишалася ймовірність того, що Іран не прийме змін до угоди, яку вже підписали. Утім вже тоді у жовтні 2017 року Трамп звинуватив Іран у порушенні положень договору та закликав до перегляду документа. Власне, звинувачення Ірану у порушеннях угоди і стали магістральною лінією критики Трампа протягом останнього року.

Однак проблема полягала в тому, що теза президента США про порушення угоди нічим не підкріплювалася. А Євросоюз і ООН недвозначно заявляли йому на противагу, що Іран дотримується усіх пунктів домовленостей. Навіть державні структури США визнавали це. Зокрема Державний департамент на чолі з Рексом Тіллерсоном кілька разів відмовлявся робити радикальні анти-іранські заяви, а остання доповідь Держдепартаменту від березня цього року – вже без Тіллерсона – також засвідчує, що Тегеран не порушував положень угоди. Те саме стверджують й в МАГАТЕ, які минулого місяця опублікували доповідь, яка не підтверджує порушень Іраном взятих на себе зобов’язань.

Оскільки формальна причина про порушення угоди не зовсім відповідає дійсності, чому ж Трамп все-таки взяв курс на вихід з договору? Відповідь, на мій погляд, криється кількох важливих аспектах. Це мислення самого Дональд Трампа, думки його найближчого оточення, ідеологічне середовище, іноземні лобі, геоекономіка та геополітика. Якщо все зібрати до купи, то можна виділити наступні причини виходу Трампа з ядерної угоди:

  1. Радикально-войовнича позиція особисто Дональда Трампа щодо питання ядерного роззброєння і нарощування власного ядерного потенціалу;
  2. Величезний вплив на адміністрацію Трампа ізраїльського та саудівського лобі. Обидві держави є традиційними геополітичними ворогами Ірану;
  3. Активне лобіювання такого рішення з боку найближчих соратників Трампа, яким президент довіряє. Йдеться насамперед про постпреда США в ООН Ніккі Хейлі, майже радника з питань національної безпеки Джона Болтона, державного секретаря Майкла Помпео і кількох генералів з Пентагону;
  4. Вплив на президента частини його власної Республіканської партії, «яструбів», які з 2015 року послідовно критикують ядерну угоду та демократів за її укладання;
  5. Посилення міжнародної ізоляції і тиску на своїх геополітичних ворогів, включаючи Іран. Взяття США курсу на конфронтацію з Тегераном в рамках загальної регіональної війни між Іраном і саудівсько-ізраїльським альянсом;
  6. Прагнення Вашингтона стримати іранський вплив, який значно посилився внаслідок війн в Іраку та Сирії;
  7. Прагнення укласти новий, більш жорсткий договір, про ядерну програму Ірану на умовах Трампа та його команди;
  8. Прагнення вибити Іран з нафтового ринку та не дозволити йому посилити свої позиції на ньому, загнавши Тегеран назад під «ковпак» міжнародних санкцій.

Хто виграє від рішення США?

По-перше, сам Дональд Трамп. Щонайменше, він отримає тактичні політичні бонуси у вигляді незначного підвищення свого рейтингу серед власного електорату за чергову «галочку» навпроти виконаної передвиборчої обіцянки. Крім того, це рішення частково перекриє негативний інформаційний шум на домашньому фронті, пов’язаний з інтенсифікацією розслідування зв’язків команди президента з росіянами, а також з численними скандалами за участю самого Трампа та членів його адміністрації. Це особливо необхідно з огляду на наближення виборів до Конгресу в листопаді.

По-друге, виграють компанії, які виробляють зброю. Перспективна нового конфлікту на Близькому Сході – улюбленому «полігоні» для багатьох країн світу – та стрімке переозброєння регіональних гравців означають нові контракти на розробку і постачання озброєння, а це великі гроші.

По-третє, непогано себе почуватимуть американські (і не тільки) нафтогазові компанії, які будуть раді прибрати Іран як конкурента зі світового ринку та не давати йому зайти на нього. Це виграє для США час, необхідний для виходу на європейський ринок. А поки Тегеран лишатиметься під санкціями, американці запропонують свої нафту та газ Європі, щоб покрити збитки та завоювати стратегічно важливий для себе ринок. Крім того, вочевидь виграє від підвищення цін на нафту і Саудівська Аравія, яка має серйозні проблеми з наповненням держбюджету. Наприклад, у 2016 році СА була вимушена потрати майже 90 млрд. доларів на покриття дефіциту держбюджета з спеціальних фондів. Фіскальна криза змусила принца бен Салмана розпочати «революцію зверху», яка була направлена на зменшення фінансових апетитів королівської сім’ї, які національна економіка вже не могла витримувати. Отже, черговий нафтовий шок дозволить таким державам як Саудівська Аравія покращите своє платіжне сальдо.

По-четверте, це рішення закріпить політичні позиції так званих «трампістів» у їхній боротьбі проти традиційних республіканців усередині партії. Це критично важливо для них напередодні виборів до Конгресу в листопаді. Саме соратники Трампа, всупереч опозиції з боку частини республіканців, просували ідею виходу США з угоди з 2015 року. Зараз їхній успіх офіційно і остаточно визнаний та закріплений на національному рівні. А для них самих відкрита ціла тема для піару на медіа.

По-п’яте, виграє Ізраїль. Офіційний Тель-Авівз 2015 року лишався найбільшим критиком ядерної угоди з Іраном. Вона навіть стала однією з причин конфлікту між прем’єр-міністром Біньяміном Нетаньяху і екс-президентом США Бараком Обамою. Ізраїль послідовно лобіював у Вашингтоні ідею послаблення, зміни або повного скасування договору. Нетаньяху та його команда розцінювали угоду як поступку Ірану, а для Ізраїлю, який перебуває у фактичній регіональній війні з Тегераном, угода могла лише нашкодити. На ситуацію накладався і той факт, що Іран серйозно посилювався у сусідній з Ізраїлем Сирії, де на момент 2015 року уряд почав відвойовувати втрачені території за підтримки РФ та Ірану. Відповідно, зараз Ізраїль отримав величезний стимул для ескалації конфронтації з Іраном, оскільки Тель-Авів більше не зв’язаний положеннями угоди та зобов’язаннями, які мали США. Крім того, для Нетаньяху це гарні новини, оскільки він зможе вчергове змістити увагу населення та регіону з власних внутрішньополітичних проблем на зовнішню політику, далі культивуючи вже звикле для багатьох «іранське опудало».

По-шосте, виграють Саудівська Аравія та її союзники. Вихід США з іранської ядерної угоди означає, що Вашингтон більше не зв’язаний обіцянками та договорами, які унеможливлювали відкритий конфлікт з Іраном. А це у свою чергу не давало змоги саудитам та ізраїльтянам посилювати ескалацію, оскільки без підтримки з боку США будь-яка військова акція проти Тегерана була позбавлена сенсу та практичних наслідків. Відтепер, коли цю перешкоду знято, Саудівська Аравія та її сунітський блок отримають новий стимул для посилення конфронтації з Іраном, щоб взяти реванш за поразки у Сирії, Ємені, Лівані та Іраку. До того ж, для Ер-Ріяда надзвичайно важливо тримати США біля себе в умовах, коли саудити активно розбудовують анти-іранський військовий альянс з Ізраїлем. Утім, тут варто зазначити, що Саудівська Аравія виграє від цього рішення лише у випадку, якщо Сполучені штати не будуть виводити свої війська з Сирії і зменшувати військову присутність у регіоні, як про це вже неодноразово заявляв Дональд Трамп. Адже ескалація конфлікту з Іраном і його поступова ізоляція на тлі зменшення присутності США невигідне Саудівській Аравії у стратегічній перспективі та може призвести до протилежного ефекту – підставити Ер-Ріяд під ще більший удар.

По-сьоме, виграють радикали та силовики в Ірані на чолі з Алі Хаменеї. Вони отримають можливість посилити тиск та критику проти президента Хасана Роухані – представника ліберального табору, який є головним адвокатом ядерної угоди і з 2015 року доводив усім, що вона працює і принесе Ірану мир і злагоду. Однак зараз США подарували силовикам додаткові аргументи для їхньої критики, яка, вірогідно, знищить рейтинги Роухані та призведе до реваншу радикалів у стилі Махмуда Ахмадінеджада.

Хто програє від рішення США?

По-перше, Європейський Союз. Федеріка Могеріні та Дональд Туск вже виступили проти рішення Трампа та анонсували «спільну єдину відповідь» на заяву президента США. Що це буде за відповідь – незрозуміло, але така заява вже свідчить про те, що першою жертвою рішення Білого Дому стануть трансатлантичні зв’язки. Стосунки між Вашингтоном і Брюсселем переживають не найкращі часи через структурну кризу по лінії НАТО. Односторонній вихід США з ядерної угоди, яка є частиною національної безпеки Євросоюзу, лише погіршить стан американсько-європейських відносин, поглибить кризу довіри між двома сторонами та вкине ще більше «дров» в інформаційний дискурс про «кінець повоєнного світового порядку», про який нещодавно заявляла канцлер Ангела Меркель під час свого візиту до США. Європейцям абсолютно не потрібен розвал угоди. Для них новий потенційний конфлікт на Близькому Сході – це нові біженці, подальша дестабілізація у Середземному морі, зростання тероризму та ісламського екстремізму, зростання рівня організованих злочинних угруповань біля берегів Африки та Аравійського півострова (торгівля людьми, наркотики) та додатковий фінансовий тягар. Крім того, європейці зацікавлені в іранському газі та нафті.

По-друге, програє частина республіканців у США. Все залежатиме від того, як розвиватимуться події далі. Якщо після рішення Трампа Близький Схід дійсно чекатиме дестабілізація та новий конфлікт, в який втягнуть і США, рейтинг республіканців ще більше впаде. Крім того, якщо вибори до Конгресу в листопаді завершаться реваншем демократів, останні зроблять усе, щоб дискредитувати Республіканську партію через рішення Трампа.

По-третє, програє Росія. У випадку нової війни між Ізраїлем і Іраном, Москва опиниться у складному геополітичному становищі. З одного боку, Росії вигідно стримати іранський вплив, передусім у Сирії, щоб закріпитися там та трохи притиснути свого конкурента Іран. З іншого боку, ослаблення тристороннього альянсу Туреччини, Ірану та Росії ускладнить для Кремля можливість вивести переговори по врегулюванню ситуації у Сирії на міжнародний рівень із залученням Сполучених штатів, як цього і добиваються у Москві. Однак відновлення конфронтації з Іраном, а надто – нова війна з ним, поставить під сумнів бажання США брати участь у будь-якому переговірному процесі за участю Тегерана. А вирішувати ситуацію у Сирії без Ірану – неможливо. На додачу до цього, Росії необхідно буде визначитися з позицією щодо Ізраїлю. Протягом останніх років росіяни ретельно намагалися зберегти дружні стосунки з Тель-Авівом, у тому числі й у питанні Сирії. А нова війна з Іраном змусить Росію обирати сторону та поставить під загрозу їхні схеми розбудови відносин з ізраїльтянами.

Єдиною втіхою для Росії можуть стати високі ціни на нафту, які можуть серйозно покращити фінансове становище РФ.

По-четверте, програє Китай. Для Пекіна є одна причина, через яку там ретельно слідкують за ситуацією з подальшою долею ядерної угоди з Іраном. Назва цієї причини – Північна Корея. Мирні переговори між Пхеньяном і Південною Кореєю, а також зі США, які зараз активно тривають, були ініційовані китайцями. Пекін розіграв блискучу партію, коли добився згоди Дональда Трампа на прямі переговори з Кім Чен Ином. Для китайців це означає, що войовнича, агресивна та анти-китайська команда Трампа буде на кілька років зв’язана по руках і ногах мирним процесом і зав’язне у переговорах до нових виборів. А це у свою чергу зменшить ризик протистояння між США та КНР у критичному для Пекіні регіоні Південно-Східної Азії, з якого Сполучених штатів планомірно витискають протягом останніх 2 років. Однак вихід США з іранської ядерної угоди та недолугі коментарі Трампа, який намагається прив’язати «успіх» іранської історії з переговорами в Кореї, можуть поставити під загрозу зриву процес перемовин з Пхеньяном. Північна Корея може цілком справедливо вказати на кейс Ірану як на приклад нещирості позиції США щодо документів, які вони підписують, а це у свою чергу заведе переговори у глухий кут недовіри та взаємних образ. Для Китаю такий варіант є неприйнятним, а тому в Пекіні будуть намагатися зберегти іранську угоду в будь-якому мінімально-притомному вигляді, щоб вона не розвалилася остаточно.

По-п’яте, програє президент Ірану Хасан Роухані та його команда. Розвал ядерної угоди, яка була чиненайбільшою зовнішньополітичною перемогою Роухані та його ліберального реформаторського крила іранської політики, підірве внутрішню легітимність президента. Саме угода була однією з опор влади Роухані, на якій він будував свою передвиборчу кампанію, коли переобирався на другий термін. Він переміг саме завдяки тому, що зумів переконати людей у тому, що угода є надійною і вона насправді не обмежує Іран, а навпаки – відкриє для нього купу можливостей. Тепер, цей «тотем» зруйновано, а Роухані в очах населення виглядатиме як слабкий президент, який підписав незначущий і поганий документ. А опоненти Роухані з радикального консервативного табору отримають свій головний приз – можливість заявити «А ми ж вам казали!». Це призведе до радикалізації частини населення, падіння рейтингів ліберального табору іранських політиків та посилення ролі силовиків та соратників Алі Хаменеї у політиці та житті населення.

По-шосте, програють Сирія, Ірак і Ліван. Усі ці країни, вірогідно, стануть полем битви у випадку конфлікту між ізраїльсько-саудівським альянсом та Іраном. Для Сирії це означає продовження війни, її інтенсифікація та посилення фінансового та соціального напруження у суспільстві, а також відтермінування можливості укладення політичної угоди з врегулювання конфлікту. Для Лівану, який уже переживав криваву громадянську війну, це означатиме ризик дестабілізації країни у випадку бойових дій між про-іранськими та про-саудівськими силами. Сюди ж нещодавній результат парламентських виборів у Лівані, на яких перемогли партія про-іранського шиїтського руху «Хезболла». Для Іраку новий конфлікт – це нові проблеми між сунітами та шиїтами, між арабами та американським військовим контингентом, між арабами та курдами. У таких умовах цілком імовірним є реванш терористичних сил – «Аль-Каїди» та «Ісламської держави».

По-сьоме, програє Туреччина. Для Ердогана наступить ситуація, подібна як для Путіна. З одного боку, ослаблення Ірану – це добре, адже він конкурент. Але з іншого боку, це підірве співпрацю Туреччини з Іраном в енергетичному секторі (формування газового хабу) та щодо Сирії. Дестабілізація у регіоні не в інтересах Туреччини, яка і так витрачає на різноманітні війни забагато ресурсів, що вже почало бити по економіці держави. Звісно, Ердоган може використати тінь нової війни у якості додаткового приводу для консолідації населення навколо себе та перетворення країни на ще більшу «обложену фортецю», але у стратегічній перспективі, враховуючи економічні та фінансові проблеми Туреччини та стрімкий підйом ісламських сил, Ердогану такий розвиток подій ні до чого.

Що буде далі?

Далі все залежатиме від того, що буде з самою угодою після одностороннього виходу з неї США. Чи збережуть її Євросоюз, Китай і Росія та спільними зусиллями підтримуватимуть життя «пацієнта»? Або ж «проковтнуть» цей політичний маневр Трампа і дадуть угоді розвіятися? У першому випадку, ЄС за підтримки ООН зуміють зберегти бодай-якусь керованість процесом і стримувати агресивні плани США та Ізраїлю. А другому випадку, це означатиме повернення до статусу-кво до 2015 року.

Розвал ядерної угоди – загроза нової війни на Близькому Сході між ізраїльсько-саудівським альянсом за підтримки США та про-іранськими легіонами на чолі з Тегераном. Така війна може відбутися на одному або кількох полях регіонального протистояння, які нині існують або мають потенціал сформуватися. Мій попередній список такий:

Якщо оцінювати рішення Трампа глобально – це черговий удар по міжнародним інституціям (ООН, МАГАТЕ), на яких тримається світовий порядок, повоєнних альянсах (США + Європа) та легітимності самого явища міжнародного договору, з якого тепер будь-хто також може в односторонньому порядку виходити, коли заманеться. Це підводить нас до «пастки прецедентів», яку я вже описував раніше у статті про ракетний обстріл США території Сирії 3 тижні тому. Замкнуте коло поганих прецедентів, у якому перебувають глобальні гравці, насамперед США, торпедують чинний світовий порядок, прискорюючи його падіння та формування нового балансу сил. Але через таку швидкість розвитку подій, процес переформатування системи може цілком ймовірно пройти через велику війну.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Илии Кусы в Facebook. Страница Украинского института будущего в Facebook, в Telegram, на Youtube

Источник