Словаччина та відлуння глобальної міграції

05.12.2018 12:38
Словаччина та відлуння глобальної міграції

Міграційна криза 2014-2015 років боляче вдарила по Європі. Хоча вона й була елементом глобального світового тренду, чимало людей сприйняли її як дещо раптове, ніби якусь аномалію, яка ніколи не могла б потрапити до уваги розслабленого і дещо ледачого європейця. Масова міграція, що розпочалася внаслідок змін клімату, природних катаклізмів, погіршення екосистеми, загострення збройних конфліктів у регіонах і крахом старої світової системи, відлунням прокотилася по Європі, де її відчули особливо гостро. Журналісти прийнялися писати про навалу біженців з Африки чи Близького Сходу, які штурмували паркани багатих європейських держав. Політики кинулися піаритися на цій темі, набиваючи собі політичні бонуси у відчайдушній спробі підкорити передвиборчу дільницю. Поліція розганяла протест за протестом, проникаючись ненавистю до цих «чужинців» з півдня.

У 2015 році кількість біженців з країн Африки та Близького Сходу, які прямували на північ, різко зросла. Основні причини спалаху міграції –- нестабільна ситуація у цих країнах, зокрема війна у Сирії, конфлікт в Іраку та дезінтеграція Лівії. Революційні події «арабської весни» у 2011-2012 роках розхитали близькосхідну регіональну систему, внаслідок чого країни, які колись були основними елементами місцевої архітектури безпеки – Сирія, Ірак, Єгипет, Лівія – зазнали краху, а з нею впала і уся конструкція. З виром хаосу та розквітом бандитизму та анархії, кордони цих держав перестали кимось контролюватися, і місцеве населення, у відчаї, попрямувало через них на північ убік багатої Європи. Лівія стала «прохідним подвір`ям» для біженців, що одразу ж вдарило по Італії, Греції, Франції Мальті та Кіпру.

Окрім конфліктів, вагому роль відіграло скорочення Європою бюджетних витрат для захисту зовнішніх кордонів Європи, в результаті чого Європа і потерпала від неконтрольованих напливів біженців. Найбільш численними були іммігранти із Сирії, Еритреї, Афганістану та інших африканських країн. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), в Європу по морю прибули близько 103 тис. біженців: 56 тис. — в Іспанію, 23 тис. — в Італію, 29 тис. — в Грецію і приблизно 1 тис. — на Мальту. А з 2014 року Євросоюз прийняв понад 1,8 млн мігрантів. Наприклад, Іспанія, Італія і Греція відчували особливу напруженість в силу свого географічного положення.

Біженці потрапляли до цих країн так званим центральним середземноморським маршрутом, під час якого мігранти потрапляють у порти Лівії або Єгипту, а згодом до італійського узбережжя. Другий варіант — східний середземноморський маршрут з Туреччини до Греції, Болгарії або Кіпру. Також біженці потрапляли до Європи так званим «балканським маршрутом» через сербсько-угорську ділянку сухопутного кордону. Багато хто з них продовжували міграцію нелегально з Угорщини до цільової країни, а частина нелегальних мігрантів проходила через Словаччину у напрямку до Чехії, а потім до Німеччини та інших західних країнах.

Саме «балканський маршрут» став тим тригером, який запустив політичний ураган у країнах Центрально-Східної Європи, а надто – у Словаччині. Біженці шукали у цій країні притулок, хоча і в набагато меншій кількості, аніж південніше чи західніше.

Зі 183 країн, опитаних у 2016 році, Словаччина займала п’яте місце з кінця за кількістю прийнятих мігрантів. Але, не дивлячись на це, біженці створювали вагомі проблеми для Словаччини, через потребу у їхньому соціальному забезпеченні, працевлаштуванні, через складнощі їхньої культурної адаптації, та через відсутність чіткої правової системи, що регулює їхнє перебування на території чужої країни.

Крім того, тут слід відрізняти дві групи мігрантів: так званих «економічних мігрантів», та біженців, які потрапляють на територію чужої країни не з метою отримання роботи, як перша група. Є ймовірність того, що біженці не працевлаштуються з часом та залишаться на соціальному забезпеченні, що є невигідним для Словаччини. Тому більшість біженців, які прибували до Словаччини, опинялися в поліцейських відділках для іноземців у Медведові чи Сечовці та мали покарання аж до позбавлення свободи. Але багато шукачів притулку різних національностей та конфесій успішно інтегрувалися в Словаччину, знайшли роботу та розпочали там нове життя. Та не дивлячись на те, що на кінець 2014 року словаки прийняли 144 000 мігрантів, які працевлаштувались та задовольняють ​​матеріальні потреби країни, незначний відсоток прибулих біженців все рівно лякав словацьку владу.

Але перед тим, як продовжити нашу словацьку історію, слід зазначити, у чому була проблема з міграційною політикою ЄС. Як показує практика, існуюче законодавство ЄС не спроможне ефективно регулювати потоки біженців. Згідно з нинішніми правилами, особи, які шукають притулку, мають юридичне право вимагати притулку в першій країні ЄС, до якої вони прибули, і багато хто користується цим правом, прагнучи отримати допомогу від родичів чи друзів, які мешкають у країнах ЄС, або ж просто доїхати до країни, де функціонує система притулку. Такі правила були встановлені у 2013 році на базі положень Дублінської Конвенції 1990 року і увійшли в законодавство ЄС по міграції під назвою «Дублінські положення». Через надмірну кількість біженців і небажання частини еліт приймати та інтегрувати їх до свого суспільства, а також через загострення внутрішньополітичної боротьби через міграцію, низка країн-членів ЄС виступили за перегляд «Дублінських положень».

Крім того, У 2015 році ЄС ухвалив квотну систему розподілу біженців, відповідно до якої всі країни-члени мали прийняти певну кількість мігрантів ― залежно від розміру держави і кількості її населення. Згідно з розрахунком добре відомого журналу The Financial Times, Словаччина, згідно з квотами, повинна була прийняти близько 2800 біженців. З одного боку, така міграційна політика є гуманною та раціональною, але з іншого – вона викликала невдоволення у держав Східної Європи. Країни Вишеградської четвірки― Угорщина, Польща, Чехія та Словаччина виступили проти таких правил через релігійні та расові відмінності між біженцями та східноєвропейськими народами. У цих державах традиційно вищий рівень ксенофобії і нетерпимості до інших етносів, надто – абсолютно чужих їм африканських чи аравійських. До того ж, у низці країн Східної Європи при владі перебували націонал-популісти, які виступають проти прийому біженців під диктатом Брюсселя. Тому не дивно, що дуже швидко, боротьба за квотний план перетворилася на справжнє політично-ідеологічне протистояння усередині ЄС.

Нещодавно міграційне питання знову почало набирати обертів в європейському політикумі, адже незабаром, на 10-11 грудня, запланований з’їзд країн ЄС у Марракеші з метою підписання Глобального міграційного пакту ООН. Ідея цієї угоди виникла після кризи 2015 року, яка пролила світло на проблему недостатньої співпраці країн у міграційному питанні. Після оголошення планів створення міграційного пакту у вересні 2016 року, вже в січні 2018 року почалися консультації та переговори з цього приводу. Що ж означає міграційний договір і що він містить?

У цьому документі прописані «безпечні, впорядковані і регульовані» стандарти міграції. Остаточний варіант містить 23 завдання і дає цілий ряд рекомендацій. Він стосується всіх форм міграції на всіх континентах: в Європі, Африці, в Азії і на Близькому Сході. Цей документ фіксує прихильність країн до добре керованої і легальної міграції, що розглядає саму міграцію як процес вигідний для ЄС. Та якщо прописані міграційні правила виявляться неефективними на практиці, то його наслідки можуть бути небезпечними, особливо для тих, хто мігрує. Біженці потребують не тільки достатнього харчування, житла, освіти і медичної допомоги, а й роботи та правового регулювання, необхідного для побудови нового життя. Та крім того, надзвичайно важливо, щоб процедури порятунку біженців, коли ті опиняються у екстремальних умовах, були узгоджені, бо у 2014 році в Середземному морі загинуло 3300 чоловік, а у 2015 році — майже 3000 чоловік. І все це через повну безпорадність і не скоординованість європейських структур і середземноморських держав між собою.

Підписання цього документу не накладає на країни юридичну відповідальність за невиконання правил, але підтверджує, що держави визнають поставлені цілі. Таким чином, підписанти визнають законність міграції та обіцяють запроваджувати її легальні шляхи, намагаюсь уникати затримання мігрантів. Насправді ж у Глобальному пакті про міграцію не зазначено про збільшення, чи зменшення кількості мігрантів, а лише зазначається, що міграція є невід’ємним процесом сучасного світу і встановлює норми, за допомогою яких міри попередження глобальних наслідків цієї проблеми задовольняли усіх країн-підписантів. Інакше кажучи, міграційний пакт ООН скоріше має рекомендаційний характер, який наголошує на правах мігрантів та на механізмах законної міграції у глобальному розумінні. Пакт говорить, що країна-член ЄС сама вирішує, кого залишати на своїй території, а кого депортувати. У пункті 4 зазначено, що країна має переконатися, що всі мігранти мають докази юридичної ідентичності та задовільної документації. А за умови дотримання певних заходів, держави мають право на видалення мігрантів, які не мають законного права залишатися на території. Тому Глобальний договір не скасовує затримання мігрантів, а швидше визнає, що затримання слід розглядати як крайній захід і закликає держави працювати над альтернативами ув’язненням.

Втім, як і у попередніх випадках з «квотним планом» та «Дублінськими положеннями», Глобальний міграційний пакт одразу ж став об

Наразі більшість країн ЄС підтримує підписання Глобального міграційного пакту. Канцлер ФРН Ангела Меркель зазначила, що майбутнє Європейського Союзу залежить від того, чи зможе він знайти відповіді на життєво важливі питання, спричинені міграцією. Її підтримали Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Швеція, Фінляндія та інші країни, які виступили за те, щоб допомагати біженцям, але врегулювати міграційну політику. Ядром підтримки Глобального міграційного пакту ООН став франко-німецький тандем Євросоюзу, який протягом останнього року є чи не останнім бастіоном традиційних політичних сил старого післявоєнного ліберального укладу.

Проти документу виступили ті країни, де питання міграції непопулярне, або де до влади прийшли націонал-популісти та праві консерватори, які пообіцяли закрити свої кордони для біженців. Австралія та Швейцарія, які і раніше були не в захваті приймати біженців до себе та інтегрувати їх за власний рахунок, не підтримали пакт. Польща, Угорщина, Чехія – трійка країн Східної Європи, які з самого початку критикували підхід ЄС до міграційної кризи – одразу ж вийшли з Глобального пакту. До цих держав належить і Словаччина.

У Словаччині ж міграційне питання є предметом й внутрішньополітичних суперечок. 20 лютого 2017 року у Нью-Йорку, на відкритті дебатів ООН з проблематики конфліктів у Європі, міністр закордонних справ Словаччини і за сумісництвом колишній Голова Генеральної Асамблеї ООН Мирослав Лайчак, за каденції якого були визначені основні цілі пакту, виступив на боці більшості країн ЄС та наголосив, що країни-члени мають приймати біженців. Зараз Лайчак дотримується своєї позиції та навіть погодився покинути пост міністра закордонних справ у разі не підписання Словаччиною міграційного пакту ООН. Крім того, дипломат відмовився їхати у Марракеш 10-11 грудня на конференцію ООН з ухвалення Глобального договору про безпечну, впорядковану і регулярну міграцію, якщо словацький уряд не прийде до єдиної думки щодо цієї угоди. За словами Лайчака, цей документ може бути інструкцією, що надихне країни на вирішення проблем міграції. Він нагадав, що 20 листопада уряд Словацької Республіки схвалив документ про сприяння найму іноземних працівників, що нерозривно пов’язано з міграційними процесами. Тож, Лайчак продовжує протистояти тим, хто ставить під сумнів і підозрює міграційний документ ООН. Саме через це питання він вступив у конфлікт не лише з опозиційною Націоналістичною партією Словаччини (SNS), але і з представниками своєї ж, правлячої Соціал-демократичної партії (SMER-SD), назвавши діючий уряд популістами і ксенофобами.

Для представників SNS даний пакт є неприйнятним за змістом та небезпечним для Словаччини, а тому вони відмовляються від участі у конференції у Марракеші. Зміст пакту був підданий критиці з боку прем’єр-міністра Петера Пеллегріні та голови SMER-SD Роберта Фіцо. Останній висловлював своє невдоволення щодо цього питання ще на початку 2018 року. Роберт Фіцо неодноразово звертав увагу на великих культурних і релігійних відмінностях між словаками та біженцями з Африки та Близького Сходу, а також згадував про ризики безпеки, пов’язані з ухваленням міграційного пакту ООН.

Ще одним вагомим аргументом, який використовують країни Східної Європи, зокрема Словаччина, проти надання притулку біженцям з Африки та Ближнього Сходу є трудова міграція з України. Українці є хоча і масовими, але вигідними для цих країн мігрантами, адже не просять притулку і далеко не завжди оформляють дозвіл на проживання та, більше того, приносять величезну користь економікам цих держав. Саме тому нинішній уряд Словаччини дотримується суворого ставлення до біженців, а також неодноразово відмовлявся від квот перерозподілу біженців, які б мали розвантажити периферійні країни ЄС: Італію, Іспанію, Мальту, Кіпр, Грецію.

Свого часу Роберт Фіцо вимагав від Європейської комісії вибрати конкретну специфічну групу мігрантів, яка має прибути у Словаччину в процесі надання притулку: лише дві сотні жителів Сирії, які мають бути християнами. Однак у Раді Європи Словаччину розкритикували, зазначивши, що ручне обрання біженців за їхньою релігійною ознакою – це дискримінація.

Варто зазначити, що більшості цілей, зазначених у пакті, Словаччина у своїй міграційній політиці дотримується. На початку цього року Словаччина заявила про готовність прийняти сирійських сиріт, які перебували у Греції у місцевих дитячих будинках. Але аргументи проти політики, яку диктує міграційний пакт є також не менш вагомими.

По-перше, соціальна інтеграція біженців є складним процесом, який стосується інтеграції в економічний, медичний, освітній та соціальний простори, що вимагає великих зусиль і чималих фінансових затрат. Вагому роль відіграють соціально-економічні аспекти інтеграції, що стосуються освіти, працевлаштування та соціальної сфери. У цьому контексті варто згадати, що біженці вимагають соціальної допомоги від держави, що надає притулок, в той час як самі вони не факт, що будуть прагнути йти на ринок праці. А такий сценарій не є вигідним для Словаччини, яка вже має працюючих мігрантів з України. Хоча, існує вірогідність, що біженці можуть виконувати роботу, яка вимагатиме низької кваліфікації та працювати у тих сферах, де у Словаччині низький рівень зайнятості.

По-друге, не менш вагому роль відіграють аспекти, що стосуються культурної адаптації, загальних норм та соціальних контактів іммігрантів. Існує занепокоєння, що біженцям буде складно адаптуватися у країнах з іншою культурою, а жителі країни, яка надає притулок, матимуть до них негативне ставлення. Наприклад, 61% словаків вважають, що їхня країна не повинна приймати жодного біженця. Gallup підрахував, що більшість європейців і раніше негативно ставилися до біженців, але міграційна криза лише погіршила їхнє сприйняття.

Словаччина опинилася у скрутному становищі. Разом з іншими країнами Вишеградської четвірки, вона вперто противиться планам ЄС по розподілу біженців або будь-яким пактам про міграцію, які передбачають бодай якусь інтеграцію біженців. На правлячий уряд тиснуть не лише частина переважно консервативного населення, але й націоналістична опозиція, рейтинги якої зростають по мірі загострення міграційного питання.

Питання міграції в Європі загалом паралізоване. Країни вимушені балансувати між інтересами заможних північних і бідних південних країн Європи, а також між західним франко-німецьким ліберальним блоком і східноєвропейським правоконсервативним блоком. Якщо європейські країни виберуть шлях посилення контролю на кордонах своїх держав, протистояння між заходом та сходом в ЄС буде лише посилюватись, а основна цінність ЄС – вільний потік товарів, людей і послуг – зникне, що стане ударом по цілісності об`єднання. А враховуючи міграційні конфлікти між півднем та північчю Європи , така політика навряд чи задовольнить інтереси усіх держав-членів ЄС. Крім того, варто пам’ятати, що світ не має робити вибір у бік прийняття , чи неприйняття міграції, а шукати раціональний правовий шлях управління нею. Адже міграція – це неминуче явище сучасності, а отже, зіткнення культур, рас та релігій потребує узгодження та примирення. Міграція – це не удача, на якій можуть відіграватись популісти, й не катастрофа, усунути яку вимагають націоналісти, а проблема, за яку Європа несе спільну відповідальність. Потрібно взятися за її рішення, переставши ігнорувати причини, а етика відповідальності повинна стояти вище етики переконань.

Источник