Сергій Дацюк: Ідея перспективи України

30.09.2017 23:50
Сергій Дацюк: Ідея перспективи України

Філософський та історіософський контексти теми нації та модернізації. У проблемі «національна ідея модерної України» є два різних наративи. І ці два наративи — наратив національної ідеї та наратив модерної країни — не цікаві, бо радикально безперспективні.

У цьому разі йдеться навіть не про сумнів, а про радикальне філософське заперечення — модерна країна це не те, що зараз потрібно, і національна ідея це не те, що дасть нам єдність та перспективу.

В чисто термінологічному сенсі, якщо після постмодерного уявлення повертаються до модерного, то це означає архаїзацію.

У тому ж термінологічному сенсі національна ідея змушує говорити з позиції національної ідентичності як єдиної чи найзначнішої. Відтак складна сучасна ідентичність найдинамічніших верств суспільства, де національність вже не є найзначнішою, ігнорується.

Ідея, якої Україна найбільше прагне, це основна концептуальна установка на перетворення, яка стає дієвою в революційний час, тобто саме зараз.

Формальний спосіб позиціонування, який тут може підійти, це позиція «постнаціональних студій», тобто позиція, що розглядає національність як зміст минулого, як пункт переходу до чогось іншого, як процес поглинання складними ідентичностями значно простішої національної ідентичності.

Змістовний спосіб позиціонування, який буде тут використаний у позитивному сенсі, — це пошук єдності суспільства в процесі революції, тобто у виразному спрямуванні на такі перспективні перетворення, які є позитивно осмислені інтелектуалами, несуперечливо об’єднують суспільство та універсальні в їх світовому просуванні (тобто підходять як приклад для інших суспільств).

У філософському сенсі національна ідея — це наратив недовершеної антиколоніальної української революції 1914–1919 років, яка була, зрештою, загальмована та блокована більшовиками СРСР у 1929–1933 роках терором та Голодомором українців, а також репресіями 1934–1938 років. Як реакція на терор-голодомор українців виникла друга спроба антиколоніальної революції (ОУН-УПА) в 1942–1953 роках у СРСР, яка теж була репресована російсько-радянською владою.

І коли ця антиколоніальна революція України продовжилася в 2004-му та 2013–2015 роках значним чином всередині наративу модерної нації, українськими маргінальними та підпільними інтелектуалами був сконструйований новий трансформаційний наратив, щодо якого національний наратив проглядається вже як архівно-генезисний, а модернізаційний наратив виступає як неоколоніальний.

Водночас цей новий трансформаційний наратив не став мейнстрімом, бо вже надто він загрожував не тільки Росії, а і владно-олігархічній системі економіки України.

Саме олігархи є головними руйнівниками суспільної солідарності, саме вони корумпують державу, експлуатують середній клас та займаються здирництвом решти громадян. Олігархи — найголовніший виклик суспільній єдності.

Відтак національний наратив олігархічна система підтримала, і він не зміг їй протистояти. Новий трансформаційний наратив був вихолощений і редукований контрреволюційною олігархічною владою до реформ за чужими зразками, і націоналісти теж цьому не опиралися.

Олігархи не бояться національного наративу, бо капітал не знає національних обмежень. Олігархи бояться лише сильної мережевої громади та її контролю за державою та корпораціями. Олігархи не бояться реформ, бо будь-які спроби чужих прикладів національних модернізацій вони корумпують і пристосують. Олігархи бояться внутрішніх громадських інновацій, що спрямовані на деолігархізацію.

Висловлю неприємну і контроверсійну думку — саме націоналісти чи носії національної ідеї під час української революції 2013–2015 років з усією повагою до їхнього вкладу у війну проти Росії були попутниками української олігархії. Більшість націоналістичних партій в Україні були безпосередньо олігархічними проектами.

За сто років української революції відбулося виродження національної ідеї — вона втратила об’єднавчу орієнтацію. Національна ідея стала такою, що роз’єднує українське суспільство. І саме цим вміло скористалася імперська Росія, яка знову прагнула реваншу.

На початку XX століття національний контекст української революції вкрай слабко міг протистояти претендуючому на універсальність комуно-соціалістичному революційному контексту імперської Росії. Масштаби двох революцій були неспівмірні: українська революція не мала теоретичного концепту та програми, потужної організації, не мала армії, єдиної еліти, що здатна досягати солідарної єдності суспільства. І все це було або ж було створено за більшовицької революції.

Більшовики мали програму, мали потужну і широку партійну організацію, швидко створили армію, мали войовничу й агресивну еліту, яка хоч і шляхом терору, але зуміла досягти солідарної єдності в суспільстві. Більшовики втілювали марксистське вчення у вигляді тоталітарно-комуністичного концепту Леніна – Сталіна. Імперський контекст такого підходу дозволив їм залучити на свій бік багато представників Білого руху, але це погано відобразилося на долі України.

Процес модернізації в Україні починається у зв’язку з війною 1914 року і від цього часу можна вести відлік української революції. Але це була революція ще не національна. Її можна назвати демократичною. Та й концепт модернізації виникає не одразу. До модернізаційного руху долучилися Петлюра та Винниченко значно більше, ніж Скоропадський і Грушевський. В широкому розумінні концепт модернізації творить в Україні лише Вернадський, ідеї якого в Україні досі не усвідомлені та філософським чином не осмислені.

Українська демократія стикається з російським тоталітаризмом, який постає, перш за все, як імперські установки більшовиків в їхній колоніальній політиці. Більшовицький колоніалізм знищує сильні селянські господарства (як куркулів) і доходить до свого апогею в 1933 році, влаштовуючи найстрашніший в історії терор — Голодомор. Але лише після приєднання Західної частини України людожерська політика більшовиків призвела до виникнення національно зафарбованого спротиву.

Отже, реакція Західної України на антиукраїнську політику більшовиків і реакція решти України на терор та Голодомор породжують справжній національний войовничий (повстанський) рух. Так, по суті, народжується націоналізм, який до того був концептом серед інших концептів — демократичного, анархічного, марксистського (більшовицького). Тобто на більшовицький терор Україна відповідає войовничим націоналізмом. І це родова травма націоналізму.

Всередині ХХ століття національний контекст української революції (ОУН-УПА) радянсько-російською пропагандою був корельований з націонал-соціалістичним та фашистським контекстом воюючої на території СРСР Німеччини і таким чином підданий обструкції та знищенню знову ж таки шляхом терору мирного населення. І причина поразки другої спроби антиколоніальної революції була у винятковому егоїзмі, відсутності інтелектуалізму та у дрібному масштабі домагань національного руху в Україні того часу. Приблизно так було і в інших східноєвропейський державах, але їм не доводилося протистояти російському людожерському тоталітаризму та брехливій популістській радянській пропаганді. Отже, Україна, піднявшись над більшовиками у моральному плані, не змогла піднятися над ними в інтелектуальному плані.

Антиколоніальна революція не може базуватися винятково на волі громадського спротиву. Перш за все ця революція повинна мати потужний інтелектуальний контекст. У 60–70-ті роках ХХ століття російські інтелектуали розгорнули широкомасштабний інтелектуальний рух (методологія, філософія, соціологія), Україна натомість генерує лише літературне дисидентство. В 60–70-ті роки це можна було зрозуміти — не встигла Україна ще відродити своїх мислителів. До часів Перебудови російський інтелектуальний рух вироджується і далі існує за інерцією, в ньому перемагає архаїчний імперський наратив.

Але от що неможливо зрозуміти — чому українські національно свідомі громадяни так і не змогли переосмислити філософський контекст перспективи України в 1990-ті й 2000-ні? Невже українським інтелектуалам незрозуміло, що неможливо подолати архаїчний імперський наратив архаїчним національним наративом?

На початку XXI століття національний контекст української революції російсько-імперська пропаганда знову намагається прив’язати до умовно фашистського контексту. І це значною мірою їй вдається тільки тому, що ідея революції нинішнього часу так і лишилася для багатьох активних політиків в Україні національною. Ситуація дійшла до смішного — тільки електоральна поразка національного руху змусила громадських діячів та політиків національного наративу якось замислитися, та й то не всіх. Нинішня революція знову ризикує програти — через національний егоїзм, жадібність торгашеської еліти, інтелектофобію та дрібний масштаб домагань.

Недостатньо відмовитися від національного наративу. Необхідно створити новий наратив. Але сама назва цього альманаху показує, що національний наратив продовжує жити у популістських мемах. Таким популістським мемом є «національна ідея».

За сто років української революції (1914–2015) змінився її масштаб — вона перестала бути лише антиколоніальною, вона здобула антидержавні, антиолігархічні риси та почала претендувати на мережево-громадський світовий рух, базований у просторі в тому числі цифрових соціальних мереж, де народжуються, апробуються та просуваються значно складніші ідентичності, ніж національна.

Під час революції 2013–2015 років багато революціонерів діяли винятково в руслі лише національної ідеї. Водночас ліберали, які, по суті, їм протистояли, виражали патерналістську неоколоніальну установку — інтегруємося у Європу, і вона вирішить усі наші проблеми. А те, що європейський неоколоніалізм не набагато кращий за російський архаїчно-імперський колоніалізм, ліберали ніби й не бачили, а націоналісти про це мовчали. Інакше кажучи, з антиколоніальною українською революцією досі проблема.

Українці не можуть без ярма. Вони не можуть ретроспективно зрозуміти з історії, що Росія в XVII столітті здавалася так само привабливою на тлі ворожнечі з Польщею, як сьогодні Польща (і Європа) є привабливою на тлі ворожнечі з Росією.

Колективний егоїзм має бути експансіоністський, а не споживацький. Об’єднавча та перспективна ідея має бути універсальною, а не національною.

Мислительні установки єдності та трансформації суспільства

Давайте поглянемо на установки, які приховані в згаданих двох наративах.

Перший наратив — наратив модерної країни — транслює установку на осучаснення шляхом трансформації.

Але це не просто осучаснення — це підпорядковане осучаснення, тобто таке, де суб’єктність країни в цьому процесі відсутня. Це субдомінантне осучаснення, де модернізація відбувається за чужими зразками, в умовах зовнішнього примусу (економічний шантаж, пряма військова інтервенція), при радикальному та агресивному упослідженні власних інтелектуалів, винахідників та підприємців всередині країни.

Інакше кажучи, українська модернізаційна ідея — ідея збочена. Блокуючи власний інноваційний потенціал, потерпаючи від колоніальної російської архаїзації, українці не придумали нічого кращого, ніж від російського археомодерного колоніалізму перейти до європейського постмодерного неоколоніалізму. Тобто в такий спосіб українці намагаються осучаснитися за чужими зразками.

В цьому сенсі найбільша біда всіх наших національних ідей — їх низький інтелектуальний потенціал. У концепті національних ідей є есеї та роздуми, але жодної теорії, жодного складного концепту. «Брати-хлібороби» переселилися з сіл у міста, але так і залишилися інтелектофобами.

Правду кажучи, Україна почала відходити від Росії до Європи не тому, що власні інноваційні процеси штовхали її на цьому шляху, а тому що вона, як і раніше, не мала жодних інноваційних процесів, а Росія перестала генерувати інновації. Прагнення європейськості для України — це прагнення європейського рівня життя, а не європейського рівня інтелекту, інновацій та винахідництва. Відтак замість того, щоб самій стати локомотивом історії, Україна захотіла причепитися до європейського локомотива — своєї нової метрополії.

Такий раптовий перехід від російського колоніалізму до європейського неоколоніалізму не дає жодного шансу Україні вийти з полону культурно-колоніальної схеми ментальності та не створює жодних цивілізаційних перспектив для країни.

Більшість європейських країн мали історичний досвід цивілізаційного (почасти імперського) лідерства. Тобто в той чи той історичний період цивілізаційні інновації час від часу робили певну країну Європи лідером і змушували її сусідів підпорядковуватися чи наслідувати. Україна ж практично не мала в своїй історії досвіду цивілізаційного (зокрема імперського) лідерства.

Саме тому в українській ментальності існує глибоко закорінена впевненість, що реформи чи модернізація за чужими зразками є зіставними з інноваційним оновленням країн, що мали в минулому чи мають зараз цивілізаційне лідерство. В українській ментальності відсутня установка на цивілізаційне лідерство. Саме тому така українська ментальність використовує поняття «модернізація» замість поняття «інновація», наполягає на «національному» контексті, нівелюючи контексти інших, складніших ідентичностей.

Другий наратив — національна ідея — містить доволі специфічний зміст.

Взагалі «національна ідея» має дві орієнтації — зміст єдності та зміст перспективи. Але в «національній ідеї» єдність та перспектива стосуються суспільства, розглянутого крізь зміст дуже обмежених установок: 1) культурного комфорту (ізоляція від інших на основі спільної мови та культурних норм); 2) економічного комфорту (свій до свого по своє); 3) монопольне використання держави (держава має служити лише нації); 4) монопольне використання території (територія належить нації); 5) монопольне використання роду (свій зі своєю мають породити дитя для своєї нації); 6) відстоювання нації і національного наративу як домінуючого.

Зазвичай кажуть: це не націоналізм, це нацизм. Направду, принципової різниці між ними немає — вони є лише різна міра реалізації цих установок. Ідеться ж про принципову хибність цих установок у сучасному світі взагалі.

Націоналізм виходить з того, що нація — найвища форма суспільної єдності і й первинна в безлічі державних, економічних, соціальних та культурних процесів суспільства. В сучасному світі це вже не так.

Найдинамічніші верстви суспільства зараз приймають на себе нові інноваційні установки: 1) культурний дискомфорт (вивчення та практичне вживання інших мов, засвоєння та практикування інших культурних норм); 2) економічна конкуренція (немає своїх, є ринок конкуренції); 3) щонайперше, руйнування держави як такої і, як наслідок цього, важка і повільна відмова від монополії нації на державу; 4) фрагментація як процес відмови націй від монополії на територію і водночас територіальна легітимація значно складніших ідентичностей; 5) продовження роду поза національним примусом; 6) відстоювання наративу складних ідентичностей, применшення значення національного наративу, редукція його до «постнаціональних студій».

Ідея єдності в контексті іншування

Як же нам вийти з національної пастки у сферу дійсно потужної єдності суспільства?

Очевидно, таку єдність можна віднайти в контексті ставлення до інакшого чи чужого, тобто в процесі іншування.

Що більше іншування пропонує концепт єдності, то більший його цивілізаційний потенціал. Що доступнішим є іншування для всіх, то вищий його цивілізаційний потенціал. Що менше агресії генерує процес іншування, то більший його цивілізаційний потенціал.

Іншування християнства — між сукупно людьми та Царством небесним. Тобто іншування виведене за межі життя — хтось попаде в Царство небесне, хтось ні. Але ненавидіти тих, хто туди не попаде, тим, хто туди попаде, немає сенсу — шанс є у всіх впродовж всього життя аж до останніх його хвилин. Тобто іншування доступне для всіх — будь-хто може повірити і спастися. В принципі й решта світових релігій подібним чином налаштовані, за винятком, можливо, ісламу, де процес іншування (ставлення до невірних) досить специфічне.

Іншування марксизму — серед людей (є антагоністичні класи, вони ворожі). Класова ненависть є способом не просто жорсткого розмежування, а умова знищення одним класом іншого. Змінити свою класову суть можна, але це дуже важко і такі випадки рідкісні. Більше того, «класове відчуття» має постійно бути напруженим та агресивно налаштованим, щоб шукати об’єкт для класової ненависті та боротися чи навіть знищувати його.

Іншування націоналізму — теж серед людей (є різні нації, вони чужі одна одній). Національне розмежування позірно від’єднується від національної ворожнечі, але установка на трайбалістський комфорт постійно відтворює агресію. Дорослій людині однієї нації дуже важко стати людиною іншої нації — до кінця життя вона почуватиметься чужою і її вважатимуть чужою.

З цих прикладів лише іншування християнства та інших світових релігій є інклюзивним щодо людства. А іншування марксизму та націоналізму є ексклюзивним щодо людства. В цьому сенсі лише інклюзивне іншування щодо людства може породжувати найнадійнішу та найдовгостроковішу цивілізаційну перспективу.

Міжнаціональна конкуренція принципова лише тоді, коли вона перетворена на міжцивілізаційну конкуренцію. Тобто найперспективнішим для людства є іншування цивілізаційне (релігійним чи науковим чином сформовані мотивації, моральні настанови, мислительні установки), а не національне (розрізнення мов та культурних норм).

Зазвичай цивілізаційне розмежування теж є проблемним. Але в нього перед національним розмежуванням є суттєва перевага. Нація захищає мову та культуру, тоді як цивілізація захищає мотивації (наукові та релігійні). Війна цивілізацій легше піддається гальмуванню, ніж війна націй. В контексті сучасної історії виявилося, що на відміну від націй, цивілізації можуть домовлятися і узгоджувати взаємне визнання систем мотивацій одна одною, що принципово неможливо зробити для культурних норм.

Результатом війни націй міг бути мир з іншою національною структурою світу. А результатом війни цивілізації, безумовно, буде єдине людство. Тому єдність між людьми найліпше будувати саме на цивілізаційно-мотиваційних аспектах, ніж на національно-мовно-культурних.

Тобто ідея сучасної єдності суспільства (окремої цивілізації та всього людства) має бути трансцендентною (як раніше релігія, тільки зараз цю роль може відіграти футурологія та трансетика), багатомірною в плані ідентичності (як ніщо раніше), культурно дискомфортною (готовою до зусиль по культурному іншуванню), економічно конкурентною, формуватися і практикуватися поза державою, бути байдужою до територіальної організації і зі свободою роду від національних меж.

Якщо ж говорити про можливі цивілізаційні ідеї України, то в різних своїх теоретичних роботах я не раз їх формулював.

Культивування інтелектуалізму — це найперша цивілізаційна ідея України.

Підтримка та виховання смаку до інновацій та винаходів на тлі засадничої нетерпимості до будь-яких реформ і модернізацій на основі чужих зразків — це друга цивілізаційна ідея України.

Як спосіб організації українства — мережева громада, що контролює держави та корпорації, це — третя цивілізаційна ідея України.

Повернення до традиційної установки на рівновагу (у предків поєднання Нав-Яв-Прав) на новому рівні розуміння: Світу та Позасвіту, актуального та віртуального, ойкумени та космосу — це четверта цивілізаційна ідея.

Визнання психічного суверенітету і розвиток теорії та практики психоконструювання — це п’ята цивілізаційна ідея.

Якомога інклюзивніше іншування українців, орієнтація на інакше з дитинства, віднайдення інакшого та опанування його — це шоста цивілізаційна ідея України.

Україна як вічний Фронтир щонайперше зацікавлена у синхронізації цивілізацій планети, тому Україна як цивілізація орієнтована на об’єднання всього людства.

Що робити з національним контекстом у свідомості українців?

Допустимо, націоналіст не сприймає цих нових цивілізаційних установок.

Що чекає будь-яку втілювану ним національну ідею в реальній практиці?

Її чекає не просто емоційне розчарування чи раціонально осмислена фрустрація носіїв. Бо ж раннім християнам нічого не заважало просувати свої ідеї, хай навіть щодня вони переконувалися в тому, що християнські заповіді не сприймаються і не практикуються всіма й одразу.

Національна ідея завжди має дуже дрібний масштаб. Якщо подивитися на світову історію, то перемагали завжди ідеї наднаціонального змісту, і, навпаки, ідеї суто національного характеру завжди потерпали від поразки.

Єдність всередині нації не може бути досягнута не тому, що у нас немає потужної семантики наповнення національної ідеї, а тому що наше уявлення про колективну форму усуспільнення (націю) настільки слабке мотиваційно, що завжди програватиме потужнішим формам колективного усуспільнення з потужнішими мотиваціями — цивілізаціям, імперіям, об’єднанням націй-держав, наднаціональним структурам. За цивілізаційність як універсальність та довгостроковість потрібно платити відмовою від національного контексту.

У цій новій сучасній цивілізаційній єдності є мережа громад і немає жодної важливості нації, окрім меморіальної. Перед лицем громади (соціально активних людей в дійсній комунікації та практичній взаємодії) немає ні елліна, ні іудея. Націоналісти в новій сучасній єдності важливі лише настільки, наскільки вони здатні до спільних громадських дій без будь-яких проявів національних обмежень чи національної ворожнечі. Націоналізм це питання віри — можна ходити до церкви, можна ходити і до пам’ятника Шевченка. Носія національної ідеї потрібно поважати за його громадську доблесть, а не за його націоналізм. Наскільки національна ідея породжує громадську доблесть, настільки, зрештою, вона і може бути модерновою.

Позиція «постнаціональних студій» виникає саме тому, що підстави для всіх національних установок де-факто виявляються зруйнованими, але орієнтація українців на націоналізм залишається як на рівні колективної психіки (колективного несвідомого), так і в публічному наративі (масова суспільна свідомість). Не те, щоб про національний зміст не варто було б говорити, просто його не потрібно робити домінуючим чи єдиним.

Національний зміст втрачає статус впливового дискурсу, він лишається лише як архаїчний наратив (повсякденність та емоційність з обмеженим набором вищенаведених мислительних установок). «Постнаціональні студії» мають намір поступово позбутися цих національних установок на користь інших, значно складніших та перспективніших. «Постнаціональні студії» — це не наративне гетто, а наративний архів доконструктивістських форм розмежовуючих ідентичностей та їх соціальних практик.

Суть національної ідеї полягає не у пошуку її семантичного змісту. Суть національної ідеї — у тому, щоб зрозуміти її основну архаїчну установку — на ексклюзивність власної нації — і переосмислити її. Що б ми не поклали всередину семантичного змісту цієї архаїчної установки на ексклюзивність, її орієнтація не зміниться, вона так і буде розмежувальною і не універсальною.

Справжня ідея єдності полягає у виході за межі національного контексту — до значно складніших ідентичностей.

Іноді кажуть, що ми спочатку створимо націю, а потім трансформуємо її у цивілізацію. На жаль, це неможливо, як неможливо викувати спочатку ніж, а потім перекувати його на меч — вам забракне металу.

Нація, в принципі, — не підлягає трансформації, бо інноваційний підхід цивілізаційності перш за все руйнує націю і створює нові складніші ідентичності.

Не мають позитивного сенсу та перспективи: національний інтелект, національні інновації, національне інакше, національна мережа, національний космос, національна віртуальність, національний Світ та національне психоконструювання. Ці установки можливі як глобальні (геліосні), загальнолюдські.

Тому випрацювання нової цивілізаційної ідеї ставить перед нами завдання інклюзивного іншування всього людства без його національних ексклюзивностей — іншування в мережеві громади людства щодо викликів відмираючих держав та тих, що претендують на роль нових управителів транснаціональних корпорацій; іншування землян щодо позаземної колонізації Місяця, планети Марс, будь-якого іншого колонізованого тіла Сонячної системи; іншування homo sapiens щодо штучного інтелекту (машин) та щодо андроїдів (людино-машин); іншування актуального людства щодо людства соціальних мереж (віртуального людства); іншування людства традиційного роду супроти генетично модифікованого роду; іншування людства як аборигенів супроти прибульців і т. ін.

Дуже хочеться прямо сказати націоналістам — не тримайтесь за націю, просто спробуйте зрозуміти ту головну орієнтацію, що є всередині неї, і зробіть її значно масштабнішою та сучаснішою. І якщо орієнтація потребуватиме змінити ім’я домінуючої ідентичності, то змінюйте. Не прагніть нації, прагніть цивілізації!

Україні для єдності та розвитку потрібна не національна ідея, а цивілізаційна ідея. Єдине людство може початися і з України, якщо вона подолає свій архаїчний націоналізм.

Джерело: Тиждень

Источник